?

Log in

No account? Create an account
oleg_g's Journal
 
[Most Recent Entries] [Calendar View] [Friends]

Below are the 18 most recent journal entries recorded in oleg_g's LiveJournal:

Sunday, July 5th, 2015
8:44 am
Бомж
Originally posted by npubop at Бомж

Їду я в електричці. Входить бомж. Синяк синцем. Морда опухла. На вигляд років тридцять.
Озирнувшись, починає:
- Громадяни панове, три дні не їв. Чесно. Красти боюся, бо сил немає втекти. А їсти дуже хочеться. Подайте, хто скільки зможе. На лице не дивіться, п'ю я. І те, що дасте, напевно, теж проп'ю! - І пішов по вагону.
Народ у нас добрий - швидко накидали бомжу рублів п'ятсот.
В кінці вагону бомж зупинився, повернувся до пасажирів і вклонився в ноги.
- Спасибі, громадяни-панове. Дай Вам всім Бог!
І тут раптом сидячий у останнього вікна злобного вигляду мужик, чимось схожий на селекціонера Лисенко, тільки в окулярах, раптом як закричить на бомжа.
- Мразь, гнида, жебракувати, сука. Грошей просиш. А мені, може, сім'ю нічим годувати. А мене, може, звільнили третього дня. Але я, от, не прошу, як ти, мразь.
Read more...Collapse )
Wednesday, May 27th, 2015
12:16 pm
Первые победы ДНР - как это было (фото)
Originally posted by pauluskp. Reposted by oleg_g at 2015-05-27 12:16:00.

Сегодня годовщина взятия гипермаркета "Метро" в Донецке. До сих пор это одна из самых значимых и общепризнанных дат в славной истории ДНР.

1.


Большая часть продуктов и вещей из "Метро" перекочевала в захваченное идейными революционерами здание Донецкой ОГА, что не понравилось не менее идейному батальону "Восток", который приехал к ОГА на БТР, разогнал сидящих на банках тушенки министров с депутатами, а добычу из "Метро" присвоил себе.

О, это были славные дни! Ветераны ДНР будут вспоминать о них на уроках патриотизма в донецких школах. Если доживут.

Читать и смотреть дальше...Collapse )
Thursday, February 5th, 2015
10:01 pm
9:24 am
воспоминания сергеева об ЛНР
Originally posted by avva at воспоминания сергеева об ЛНР
Этот потрясающий текст стоит прочитать целиком. Ополченец-"доброволец" Евгений Сергеев пишет у себя "ВКонтакте" воспоминания о "Бэтмене", в группе которого он провел полгода. В итоге это получается текст обо всей ЛНР и порядках в ней, а не только о Бэтмене. Судя по странице Сергеева, он вернулся домой в Россию всего месяц назад, под Новый Год. ГБР, которая часто упоминается, это "Группа Быстрого Реагирования" Бэтмена.

Сергеев, судя по всему, никакой не фейк и не пропагандистская выдумка, реальный человек с реальным ВКонтакте, с длиннющей лентой постов, фотографий и видео из Луганска и Славянска начиная еще с мая месяца. Он полгода воевал против украинской стороны, и сейчас совершенно искренне продолжает быть за "Новороссию" и против "укропов". Его текст говорит сам за себя. Он опубликован в пяти частях в его ВКонтакте (последняя часть опубликована три дня назад и "Продолжение следует"). Я нашел его по ссылке от Миши Вербицкого.

Евгений Сергеев, ГБР "Бэтман". Об Александре Беднове.

"На сегодняшний момент эта личность имеет два диаметрально противоположных полюса при оценке его как лидера и как человека. Это и понятно, - его насильственная и внезапная смерть до сих пор имеет значение как политическое, так и моральное, и действующие лица в Новороссии и праздные интернет зеваки и зрители раскололись на два противоположных лагеря, - первые в силу своих амбиций и по степени близости к нему при жизни, вторые в соответствии с законами поведения толпы, всегда жадной до низких и примитивных удовольствий любого публичного кровавого зрелища, - от корриды до гладиаторских боев и боксерсерских поединков включительно. Одни всегда болеют за красных, а другие за синих...

Кроме того, я считаю, что мои соображения о нем имеют еще и ту ценность, что я лично знал его, более полугода служил под его началом и не входя в его ближайшее окружение я избавлен от соблазна как безудержного восхваления, так и корыстного, сиюминутного и конюктурного обливания его грязью. И вообще, я, видимо единственный из всего бывшего ГБР "Бэтмен", кто так или иначе владеет словом и имеет возможность достаточно внятно донести свои наблюдения по его адресу.

Итак, начнем с его генезиса.

Беднов, еще с весны изначально входил в группу Мозгового и был там не на самых первых ролях, но тут случилась такая неприятность, как попытка убийства Мозгового своими, скажем так, боевыми товарищами, - его пригласили на встречу в ОГА, арестовали и посадили на подвал в ожидании скорой и неминуемой смерти от "сердечного приступа". Но времена тогда были еще простые, а может и люди были более решительные, чем сейчас, но Мозгового, в итоге отпустили, так как восемьдесят его бойцов окружили ОГА и под угрозой всесожжения столь представительного здания. потребовали его освобождения. (Заметим, видимо по этой причине Беднова не арестовали в ОГА за час до убийства, - опасались повторения майских событий).

Дальше...Collapse )
Wednesday, October 31st, 2012
12:36 pm
10%-ний антисемітизм
Ніяк не вщухає кіпіш навколо проходження Свободи до парламенту, як правило здебільшого з-за кордону. Якийсь оглядач агенції Блумберг обізвав їх сьогодні нацистами. Ну це вже ми чули від комуністів і Вітренко. А от заява посла Ізраїля мене дещо здивувала: "я чув з вуст керівника Свободи і антисемітські, і напів-антисемітські висловлювання". Можливо. А що воно таке, оті напів-антисемітські висловлювання? Антисемітизм на 50%? А як його вирахувати?

Антесемітизм, на відміну від усіх інших ізмів, явище дуже складне і дуже добре досліджене. На цей момент науковці вже вичленили з простого антисемітизму декілька його складових, таких як, наприклад, "новий антисемітизм". Коли дехто нахабніє до такої міри, що критикує Ізраїль за те, як вони поводяться з палестинцями - то це новий антисемітизм. Дуже досліджене явище, написані книжки, захищені дисертації. Коли у своїй книзі колишній президент США Джіммі Картер осмілився назвати систему, яку Ізраїль впровадив на окупованих територіях апартеїдом, його швидко назвали антисемітом. Новим, сподіваюсь. При тому, у описі історії арабо-палестинських відносин Картер забув згадати про європейський Голокост, за це його на додаток ще обізвали заперечувачем Голокосту. М'яким заперечувачем. Це напевно, як напів-антисемітом за визначенням ізраїльського посла. Тепер коли антисемітизм вимірюється у процентному відношенні, майже кожне слово потенційно може бути 1%-ним антисемітизмом, бо із 100 людей обов'язково знайдеться хоча б один, хто вважатиме ваші слова антисемітськими. Можна навіть припустити, що цей текст теж на 10% антисемітський, бо так здається, що тільки єврея можна образити на соту долю відсотка, чи то тільки ізраїльського посла? 

Tuesday, July 17th, 2012
10:36 am
Отака вам двомовність...
Деякі прихильники двомовності люблять вказувати на приклади інших країн, як їм там вдалося ужитися з двома мовами. А чи вдалося? От свіжа новина з двомовної Канади: англомовного священика відмовилися обслужити у Монреалі. Мало того, коли він обурився на слова "ми англійців не обслуговуємо", касирши не тільки почали глузувати з нього та ще й на додаток обматюкали. І яка реакція керівництва монреальского метрополітену? Майже ніяка. У двомовній Канаді діє квебекський закон, за яким єдина мова спілкування у Квебеку французька. Працівників метрополітену чи будь якої іншої установи не можна примусити спілкуватися ні на якій мові крім французької. У двомовній Канаді, у Монрелі можуть конкретно послати куди далі за спілкування на одній з офіційних мов країни. Єдине касиршам винесли догану, за те що поводилися із священником нечемно і не спробували пояснити йому на мигах, що квитка вони йому на англійській мові не продадуть. Отак французи захищають свою мову, і ніхто не верещить про нацизм і прітєснєніє...
Saturday, December 18th, 2010
1:27 pm
Tuesday, October 26th, 2010
9:56 am
УПА и немцы
Originally posted by rusistka at УПА и немцы




СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

Экз. №

ВЫПИСКА


из разведсводки штаба соединения партизанских отрядов Каменец-Подольской области №7 

1 июня 1943 года. Карта 1:100 000, хут. Гороховый 

Г. Славута.

В лесах Острожского, Шумского и Мизочского районов националисты активизируют свои действия против немцев.По 60—70 повозок выезжают на засады и разные операции. Конфисковывают имущество населения и сжигают села. Обстреливают парт

изан и устраивают засады. Проходит обучение мобилизованных украинцев военному делу даже с песнями. По большим селам проводят митинги и агитацию, направленные к борьбе против немцев и Советской власти, обязывают организовывать перевязочные пункты. 

Польская полиция, находящаяся на службе у немцев, спровоцирована выступить против националистов
. В селах Хоров, Верхов, Розважье наблюдается продвижение на восток, были налеты на райцентр Ляховцы и обстреляли Плужное. Националисты проникают в Славутские леса. В р-не Острога (на старой советской приграничной территории) дислоцируются 2—3 группы (курени) националистов. 

В селах Дорогоща, Ялвонин Плужского района, а также в Стриганы и других селах Славутского района расклеены националистические листовки. 

Верно: подпись 

Копия. Машинопись. 

ЦДАГОУ: Ф. 62.- Оп. 1.- Спр. 253.-Арк. 73.




Ещё несколько документов )
Thursday, June 10th, 2010
12:12 pm
Крапки над ї...

Ніяк не можу зрозуміти проізраїльського апофеозу деяких блогерів. А ще більше подвійних стандартів. Майже вся українська блогосфера грудьми кинулася захищати "бідний Ізраїль" від нападок критиків після фіаско навколо Флотилії Свободи. Про самий інцедент вже не хочеться навіть згадувати, дискусії навколо нього вже перетворилися на істерію - з обох боків. Таке  враження, що у декого цей порив любові до сіонізму - реакція цілком автоматична, у руслі - ми любимо сіоністів, бо москалі їх не люблять, або тому що Ізраїль підтримував Грузію у війні з Росією, так як і ми, тощо. Може варто проаналізувати, що саме ці люди підтримують?

Якщо спитати чи вони підтримують незаконну оккупацію Ізраїлем палестинських територій, зразу чуєш відповідь, що або оккупації в Газі нема, або коли нагадуєш, що вона продовжується на інших територіях, що вона ця оккупація цілком законна. І нікого не цікавлять подвійні стандарти: от оккупація Росією грузинських територій (а саме так це розглядає наш друг Грузія) пагано, а оккупація Східного Єрусалиму і Західного Берегу ні. От прагнення позбутися "совітської" оккупації в Прибалтиці і Західній Україні - це зрозуміло, а у Палестині ні. Якщо більшість країн світу засудили агресію Росії проти Грузії - то це правильно, а засуджувати Ізраїль за апартеїд та вбивства мирного палестинського населення - це виходить зовсім інше і засудження цього є демонстрацією цинізму, антисемітизму і взагалі мало не прагнення знищити Ізраїль зовсім.

Інша, цілком загадкова демонстрація подвійних стандартів - це відношення до палестинців. От боротьба інших народів за незалежність, у тому числі і українського, це цілком природнє і нормальне явище, а боротьба палестиців це тероризм. ОУН багато хто вважає національно визвольною організацією, що цілком логічно, а от Хамас - тільки терористичною, хоча між ними є багато чого спільного. При чому називаючи Хамас терористичною організацією використовують ідеологічний штамп їх опонентів: Хамас не може бути терористичною організацією, хоча б тому, що його тероризм не мета, а засіб досягнення мети. А мета Хамасу така як і у всіх національно-визвольних рухів - незалежність своєї батьківщини. При чому тероризм, який закидають Хамасу є таким самим засобом досягнення мети, котрим користувалися також і сіоністи і навіть ОУН. Можна сперечатися чого насправді прагне Хамас чи досягнення незалежності чи знищення Ізраїлю, але варто пам'ятати, що на певному етапі своєї боротьби за незалежність Палестини Арафат, який зміг знайти порозуміння з ізраїльтянами, теж прагнув знищення Ізраїлю. Цілі змінюються під впливом зовнішніх обставин і можливостей. Отже, національно-визвольних рух палестинців демонізується таким самим чином як і інші визвольні рухи, і зокрема як ОУН навіть зараз у російській пресі і історіографії. Однак очевидні подвійні стандарти багатьох не цікавлять. Блокада Гази, колективне знущання над палестинським народом, який ЗАКОННО обрав Хамас це "боротьба з тероризмом", а боротьба СРСР з лісовими братами у Прибалтиці чи з УПА, колективні виселення в Сибір це злочини та боротьба проти прагнення поневолених народів до свободи.

Тим, хто так наполегливо відмовляється бачити, як цілий світ, у тому числі багато і самих євреїв, засуджують численні злочини проти палестинського народу варто визначитися - або визнавати право всіх оккупантів знущатися над своїми жертвами, або застосовувати таку саму шкалу моральних цінностей і до тих, хто знущався і над твоїм власним народом. Така позиція, принаймні буде чесною і не треба буде кожен раз чиплятися за різні недолугі відмазки виправдовуючи черговий злочин оккупанта. 


Sunday, May 30th, 2010
6:08 pm
Інтернет, корейці та гендерна нерівність...

Двоє корейців, подружжя, заморили голодом немовля, бо немали часу - ростили віртуальну дитину в інтернеті. На відміну від живої дитини що весь час верещала від голоду та заважала грати в комп'ютерні ігри, віртуальна дитина, коли б виросла мала б магічні сили. Мабуть таки якась магія справді мала місце, бо мама замореної дитини за ненавмисне вбивство отримала аж дворічний термін. УМОВНО. А от батькові невдячна, викормлена їм, віртуальна зараза не допомогла: аж занадто справедливі судді впаяли татові цілих ДВА роки і то не умовно, як дружині, а у справжній невіртуальній корейській в'язниці! І це ще не все! Його дружина, мало того, що всі магічні сили вигодованої в інтернеті феї забрала собі, залишилася на волі, та ще встигла зачати ще одну дитину! Тільки не віртуальну, а справжню. Чи встигне вона заморити голодом ще одну дитину, наразі невідомо, але магічна віртуальна дівчина їй таки допомогла: чи то зачати під час постійного сидіння за комп'ютером чи то уникнути тюрми за вбивство. Де в світі справедливість? Чоловікові і впаяли за вбивство більше та ще не умовно, а насправді і всі магічні сили від інтернет бестії дісталися дружині та ще залишили жінку морити голодом вже другу дитину на самоті! Де гендерна рівність?!
Friday, May 14th, 2010
1:19 am
Мова і націоналізм

Вчора у мене зав’язалась дискусія навколо використання російської мови у діалозі, чи радше спроби діалогу, з росіянами. Мова йшла про те, як одного з лідерів ВО Свобода запросили на телепрограму, у якій він мав дискутувати із російським режисером Нікітою Михалковим. Дискусії не вийшло, бо пан Іллєнко свою промову до Михалкова виголосив виключно українською мовою. На кліпі цієї програми можна почути, як Міхалков відверто регоче із свободівця, а після закінчення розлогого спічу він відверто заявив, що зрозумів тільки половину із сказаного Іллєнком і відповів тільки на те, що йому передав своїми словами ведучій Киселев.

В результаті росіяни (один з Києва, а інший з Москви) ще раз підтвердили вже вкорінений російським путінагітпропом образ русофоба, який принципово відмовляється спілкуватися російською мовою. Отже поведінка Іллєнка не була з позиції сили, а з позиції слабкості, бо неможливість володіти мовою співрозмовника об’єктивно не може бути ознакою сили. Це розуміли всі, і Хмельницький, який писав листи багатьома мовами всім – і врагам і друзям. Це розуміли і в УПА, коли писали листівки до воїнів радянської армії зрозумілою для них мовою – російською.

Чомусь в Україні укорінилася думка, що перехід на мову опонента, а передусім на мову російську є проявом підлеглості, меншовартості та малоросійства. У діалозі з росіянами, або радше спроби діалогу, таку поведінку можна спостерігати не тільки серед свободівців, але і серед інших політиків, коли Жириновському чи Затуліну принципово виголошують спічі виключно українською. В такому випадку деяким відвертим українофобам добровільно віддають ініціативу у дискусії, можливість вибирати на що відповідати, самим тлумачити слова опонента наполягаючи на слабкому розумінні мови дискусії.

Володіння мовою опонента  завжди було ознакою сили – уявіть якщо б Затулін опонував Тягнибоку його ж українською мовою, наскільки сильнішою була б його позиція навіть не вдаючись в окремі деталі дискусії? Володіючи мовою опонента Іллєнко зміг би продемонструвати, що опонує Михалкову не через його національність чи мову, а через ідеологічні розбіжності, яки об’єктивно у них є. Така позиція – це позиція  сили і саме з цієї позиції українцям варто розмовляти з опонентами.

 

Sunday, May 9th, 2010
12:37 am
Релігія - Коріння зла: український вимір
У своєму документальному фільмі Коріння зла відомий британський науковець Річард Докінз стверджує, що саме релігія є причиною всіх зол у світі. Він підтверджує це посиланнями на релігійне підгрунтя конфліктів на Близькому Сході, Північній Ірландії, Іраку, тощо. А що ж в Україні? 

Не треба далеко йти щоб побачити, що і в Україні саме релігія є чи не головною рушійною силою багатьох конфліктів. Цікаво, що саме МП є оплотом та натхненням для сепаратистів на кшталт Каурова та Вітренко. Останнім часом шовіністичні Російські марші в Україні відбуваються саме під патронажем тієї ж таки УПЦ МП. Невже знову співпадіння, що русинський сепаратистський рух на Закрпатті очолює саме отець МП Сидор? Остання провокативна виставка регіонала Колеснікова про Волинську різню відбулася теж за патронажем польського римокатолицького священика Тадеуша Ісаковича-Залеського. Майже жоден політичний конфлікт в Україні не відбувається без участі релігії, яка не робить нічого для улагодження конфліктів, але наполегливо і послідовно їх розпалює. Виходить, що Річард Докінз правий і на прикладі України: релігія є корінням зла?
Sunday, April 25th, 2010
5:17 pm
Пакт Януковича-Медведева
Здається ніби увесь український політичний бомонд ополчився проти харківських угод Януковича. Треба погодитися, що приємного в пакті Януковича-Медведева мало, але давайте гіпотетично уявимо ситуацію, коли російський флот таки б забрався з Севастополя у 2017 році. Уявили? А от я не можу! Не можу навіть гіпотетично уявити, що росіяни у 2017 році спакують усі свої пожитки та іржаві кораблі, віддадуть всі казарми, полігони, величезні території вже здані в аренду різним людям і під марш "прощання слов'янки" взяли та вибралися геть з Севастополя. Навіть гіпотетично тяжко уявити, що росіяни погодяться на таку геополітичну поразку просто так. Та ще беручи до уваги, що Росія 2017 року - не Росія Єльцина із владою олігархів та у вирі постійної економічної та політичної кризи. У тому вирі, нажаль знаходиться якраз Україна, а не Росія. І з таким розкладом сил, розбратом і нерішучістю українських політиків можна уявити, що росіяни так просто віддали Севастополь у 2017 році? Нажаль не можна. Угоди Януковича дійсно викликають певний подив, особливо стосовно заплутаних умов знижок за газ і ціни аренди бази. Взагалі пов'язувати аренду території з поставками газу - це постсовковий бартерний сіндром. Цікаво, чи мають турки знижки на поставки американських жвачок за аренду американцями бази в Інчирлику, не так вже й далеко від Севастополя. Ціна за аренду мусила бути ринковою та без ув'язок з іншими домовленностями та економічними чинниками. Я розумію, що харківські домовленності Януковича здається нарешті згуртували опозицію, але чи була альтернатива цим угодам? Впертися рогом і втратити увесь Крим? Чи хтось забув голосування в Думі по Криму? Угоди Януковича-Медведева можна критикувати, але альтернативи їм нажаль ще нема. Для того, щоб Росія забралася з Криму і з Севастополя Україна мусить докласти до цього зусиль і працювати в цьому напрямку послідовно, згуртувати політичну волю як політиків так і народу. Наразі, мріяти про 2017 рік як здійснення всіх українських мрій ще передчасно...
Saturday, February 6th, 2010
1:14 pm
Шедевральне фото

Немецко-фашистские захватчики пристают к советским воинам-освободителям. Брест. Сентябрь 1939 год.
Sunday, January 11th, 2009
2:13 am
Як Ізраїль довів Сектор Газу до гуманітарної катастрофи

Мій переклад статті Аві Шлаїма в британській газеті Гардіан.

Спеціаліст з міжнародних відносин, професор Оксфордського університету Аві Шлаїм служив в ізраїльській армії і ніколи не піддавав сумніву легітимність існування єврейської держави. Однак, безжалісний напад Ізраїлю на Сектор Газу наштовхнув його на невтішні висновки…

 Зрозуміти безглузду війну Ізраїлю у Газі можна тільки розуміючи історичний контекст. Заснування єврейської держави в травні 1948 року являло собою величезну несправедливість по відношенню до палестинців. Британські посадовці, свого часу були дуже невдоволені втручанням американців у цей процес на боці новонародженої держави. 2 червня 1948 р. сер Джон Траутбек писав міністрові іноземних справ, Ернесту Бевіну, що саме американці нестимуть відповідальність за створення цієї держави-гангстера, на чолі котрої стала “горстка цілком безпринципних лідерів”. Колись я вважав таку оцінку Ізраїлю занадто суворою, але жорстокий напад на палестинців в Газі і співучасть адміністрації Джорджа Буша у діях Ізраїлю знову відкрили для мене цю тему.  

 Я вірно служив в армії Ізраїлю у середині 1960-их років і ніколи не піддавав сумніву право на існування держави Ізраїль у кордонах, які вона мала до 1967 року. Однак, я повністю відкидаю сіоністський колоніальний проект, який тепер виник за межами Зеленої лінії. Окупація Ізраїлем Західного берега ріки Йордан і Сектору Газа після війни 1967 р. не мала нічого спільного із прагненням до безпеки, але була простим розширенням територіальних володінь. Основною метою сіоністів було заснувати Великий Ізраїль шляхом встановлення постійного політичного, економічного і військового контролю над палестинськими територіями. В результаті, ми маємо справу з однією з найбільш довготривалих та найжорстокіших окупацій цілого народу в новітній історії.

 Чотири десятиріччя ізраїльського панування у регіоні завдали економіці Сектору Газа незчисленного збитку. Велика кількість біженців після подій 1948 року скупчилася на маленькому відрізку землі – не маючи ні інфраструктури ні природних багатств Газа не могла розраховувати на велике майбутнє з самого початку. Газа, проте, є не просто результатом економічного недорозвитку, але унікальним і жорстоким прикладом цілеспрямованого руйнування розвитку. У біблейській термінології, Ізраїль перетворив мешканців Гази у буквальному смислі на рубачів дров та носіїв води, на джерело дешевої людської сили і невільний ринок для ізраїльських товарів. Ізраїлем активно створювалися перепони для розвитку місцевої промисловості з тим, щоб унеможливити визволення палестинців з-під ізраїльського панування, щоб вони не змогли закласти ті економічні підвалини, які є необхідними для досягнення справжньої політичної незалежності.

 Газа є класичним прикладом колоніальної експлуатації у пост колоніальну добу. Єврейські поселення на окупованих територіях є ганебною, незаконною і непереборною перешкодою на шляху до миру. Ці поселення є одночасно знаряддям експлуатації і символом ненависної окупації. В Секторі Газа у 2005 році єврейські поселенці нараховували лише 8000 осіб у порівнянні з 1,4 млн. місцевого палестинського населення, однак поселенці здійснювали контроль над 25% території, 40% сільськогосподарських земель і левової частки недостатніх в цьому регіоні водних ресурсів. Перебуваючи пліч-о-пліч з цими іноземними загарбниками більшість місцевого палестинського населення перебувало у злиднях і стражданнях, які зараз навіть тяжко уявити. 80% з них ще досі животіють на 2 долари за день. Умови життя в Секторі Газа є образою цінностям цивілізованого суспільства, могутнім поштовхом для опору і благодатним ґрунтом для політичного екстремізму.

 У серпні 2005 року уряд сформований Лікудом на чолі з Арієлем Шароном розпочав односторонній відхід Ізраїлю з Гази, вивів всі 8000 поселенців і зруйнував будинки й ферми, які залишилися після них. Ісламський рух опору Хамас, таким чином, доволі вдало вигнав ізраїльтян із Сектору Газа. Хоча відхід був для Армії оборони Ізраїлю приниженням, для решти світу Шарон представив цю евакуацію єврейського населення з Гази як свій внесок у мирний процес, який ніби мав у своїй основі принцип мирного співіснування двох держав. Однак вже через рік інші 12000 євреїв поселилися на Західному березі ріки Йордан і таким чином ще більше зменшили територію майбутньої незалежної палестинської держави ніж було звільнено. Заграбастання територій і миротворчість неможливо поєднати разом – Ізраїль мав вибір, і віддав перевагу експропріації додаткових земель замість миру.

 Справжньою метою цієї ініціативи уряду було перекроїти в односторонньому порядку кордони Великого Ізраїлю шляхом додавання до території країни великих блоків основних поселень на Західному березі. Евакуація з Гази була, таким чином, не прелюдією до мирного процесу з палестинцями, але скоріше прелюдією до подальшого розширення сіоністами територій на Західному березі ріки Йордан. Цей односторонній крок був сприйнятий, на мою думку, помилково, як такий що відповідав національним інтересам Ізраїлю. Відхід з Гази був частиною фундаментального світогляду ізраїльського керівництва, яке заперечувало національну ідентичність палестинців, позбавляло їх можливості налагодити незалежне політичне існування на власній землі.

 Ізраїльські поселенці виїхали, але ізраїльська армія продовжувала контролювати сполучення Сектору Газа суходолом, на морі та в повітрі – таким чином, цей анклав водночас перетворився на одну велику в’язницю. Відтоді ВПС Ізраїлю мали повну свободу скидати бомби, літати низько над містами та долати звукові бар’єри шокуючи та тероризуючи грюкотом беззахисне населення цієї в’язниці.

 Ізраїлю дуже подобається зображати себе острівком демократії у морі авторитаризму, однак за всю свою історію він нічого не зробив задля сприяння розвитку демократії у арабському світі і навпаки робив все можливе аби цьому зашкодити. Таємна співпраця Ізраїлю з реакційними арабськими режимами у справі придушення арабського націоналізму має довгу історію. Незважаючи на всі свої недоліки, народові Палестини таки вдалося побудувати єдину справжню демократію в арабському світі, за можливим виключенням хіба що Лівану. У січні 2006 року в результаті чесних і вільних виборів до Законодавчої асамблеї Палестинської автономії до влади прийшов уряд на чолі з Хамасом. Ізраїль з свого боку, однак, відмовився визнати демократично обраний уряд палестинців, охарактеризувавши Хамас просто терористичною організацією.  

 США і ЄС ганебно підтримали Ізраїль і почали демонізувати уряд на чолі з Хамасом, намагаючись повалити його шляхом затримки перерахування коштів від мита, та міжнародної допомоги. Таким чином в Палестині, утворилася дивна ситуація, коли значна частина світової спільноти упровадила економічні санкції не проти окупанта, а проти окупованих, не проти гнобителів, але проти пригноблених.

 Так вже склалося в трагічній історії Палестини, що жертв звинувачували у власних негараздах. Пропагандистська машина Ізраїлю постійно нав’язувала світові уяву про те, що палестинці – терористи, що вони відмовляються співіснувати в мирі з єврейською державою, що палестинський націоналізм нічим не відрізняється від антисемітизму, що Хамас є звичайнісіньким збіговиськом релігійних фанатиків і що іслам є несумісним з демократією. Однак, насправді, палестинці – нормальні люди з нормальними мріями і сподіваннями; вони нічим не кращі і нічим не гірші від інших національностей. Більше за все вони мріють про землю, яку вони могли б назвати своєю, на якій вони могли б жити вільно і з почуттям гідності.

 Хамас, як і інші радикальні рухи, з приходом до влади почав змінювати свою політичну програму – почався певний рух від ідеологічних заперечень у своєму статуті до прагматичних ідей співіснування двох держав на одній території. В березні 2007 року Хамас і Фата сформували уряд національної єдності і були вже готові до перемов про довгострокове припинення вогню з Ізраїлем, але той відмовився вступати у діалог з урядом, в який входив Хамас і натомість почав розігрувати між ворогуючими палестинськими угрупуваннями стару тактику “розділяй і володарюй”.  

 Свого часу, в кінці 1980-их років Ізраїль підтримував ще молодий рух Хамас якраз для того, аби послабити інший світський та націоналістичний рух на чолі з Ясіром Арафатом – Фатх. Тепер Ізраїль почав заохочувати корумповане та піддатливе керівництво Фатху аби воно усунуло силою своїх опонентів з політичної арени і саме захопило владу. Американці-неоконсерватори брали активну участь у підбурюванні палестинців до громадянської війни – саме їх втручання було однією з головних причин розформування палестинського уряду національної єдності. В кінцевому результаті, очікуючи і побоюючись захоплення влади Фатхом, Хамас випередив його і у червні 2007 року сам захопив владу в Секторі Газа.

 Війна, яку розпочав Ізраїль проти Сектору Газа 27 грудня стала кульмінацією цілої низки суперечок і сутичок між ним і палестинським урядом на чолі з Хамасом. В ширшому розумінні, це безумовно війна між Ізраїлем і палестинським народом, оскільки саме народ обрав Хамас своїм представником. Сам Ізраїль визначив причинами цієї війни намагання послабити Хамас і шляхом такого тиску примусити його до припинення вогню за умов, вигідних Ізраїлю. Негласними цілями війни також стало намагання змалювати для решти світу долю палестинців Газі просто як проблему гуманітарного характеру і такими чином зашкодити їхній боротьбі за незалежність і державність.

 Час початку військових дій був визначений питаннями політичної доцільності – виборами в Ізраїлі 10 лютого. Напередодні виборів всі основні політичні сили намагаються довести на ділі свою рішучість. Армійське керівництво з нетерпінням чекало можливості добити Хамас, щоб таким чином змити зі своєї репутації чорні плями, які з’явилися там після поразки у війні проти Хезболли у Лівані в липні 2006 року. Керівництво Ізраїлю могло теж з впевненістю та цинічно розраховувати на байдужість і недієздатність прозахідних режимів арабського світу і передусім на беззастережну підтримку з боку адміністрації Джорджа Буша в останніх днях його президентства. І справді, Буш з готовністю підтримав Ізраїль, поклав відповідальність на Хамас і навіть наклав вето на резолюцію Ради безпеки ООН з закликом до термінового припинення вогню. Таким чином, Ізраїль отримав карт бланш на продовження вже наземного вторгнення в Газу. 

 Як завжди, всемогутній Ізраїль представляє себе світові як жертва палестинської агресії, але разюча різниця у потужності військових сил сторін конфлікту не залишає сумнівів щодо того, хто насправді тут жертва. Цей конфлікт – це поєдинок між Давидом і Голіафом, але на відміну від біблейського образу, палестинці зараз предстали як беззахисний Давид проти озброєного до зубів, безсердечного та нахабного ізраїльського Голіафа. Застосування жорстокої військової сили, як завжди супроводжується вереском про жертовність Ізраїлю в купі з проникливою жалістю до самих себе і почуттям месіанської добродійності. Така поведінка на івриті має назву синдром бокім ве-йорім (плачу і стріляю).

 Безумовно, Хамас далеко не безвинна сторона у конфлікті. Після того, як йому не дозволили скористатися результатами своєї перемоги на виборах і зіштовхнули віч-на-віч з безчесним супротивником, він вдався до зброї слабких – тероризму. Бойовики з Хамасу і Ісламського джихаду запускали ракети Касам по ізраїльським поселенням біля кордону з Газою доти, поки за посередництва Єгипту минулого червня не було укладене шестимісячне перемир’я. Ці примітивні ракети спричинили зовсім небагато шкоди, але психологічний вплив від їх вжитку був значний. Саме він спонукав населення Ізраїлю вимагати від уряду захисту. За цих обставин Ізраїль мав право на самооборону, але його відповідь на ці незначні ракетні провокації була цілком непропорційна. Із статистичних даних чітко видно, що за три роки після евакуації з Гази від ракетних нападів палестинців загинуло лише 11 ізраїльтян. З іншого боку, лише у 2000-2007 роках ізраїльська армія вбила в Газі 1290 палестинців, з них 222 дитини.

 Будь-якій кількості вбитих мирних жителів не може бути виправдання, як для Ізраїлю, так і для Хамасу, але дії Ізраїлю протягом усього конфлікту характеризуються відвертою жорстокістю і нестриманістю у війні проти мирного населення Гази. Крім того, Ізраїль продовжував тримати Газу у блокаді навіть після припинення вогню, що з точки зору Хамасу означало порушення домовленості. Під час перемир’я Ізраїль активно перешкоджав експортові з Сектору Газа, що порушувало угоду 2005 року і призвело до різкого підвищення безробіття. Офіційно цей показник тримався на рівні 49,1%. В той самий час Ізраїль значно скоротив кількість вантажівок з харчами, паливом, газовими балонами для кухонь, медикаментами, запасними частинами для водоочисних та каналізаційних споруд, які пропускалися до Гази. Тяжко зрозуміти, яким чином голодні й холодні мешканці Гази могли бути гарантією безпеки мешканців на ізраїльському боці кордону. І навіть, якщо знайдеться виправдання цим злодійським діям та колективному покаранню усього палестинського населення, такі дії повністю суперечать міжнародним гуманітарним законам.    

 За жорстокість Ізраїлю було гірше тільки лицемірство його інформаційної машини. За вісім місяців до початку теперішньої війни в Газі Ізраїль заснував Національне інформаційне управління, яке виправдовувало теперішні дії Ізраїлю тим, що ніби Хамас порушив припинення вогню, що вчинки Ізраїлю були керовані виключно намаганням захистити власне населення, що війська Ізраїлю роблять все можливе аби не зашкодити мирному населенню. Ізраїльські політтехнологи добилися неабияких успіхів у розповсюджені цієї брехні.   

 Між побрехеньками його апологетів та реальністю вчинків Ізраїлю зяє величезна прірва: саме ізраїльська армія, а не Хамас порушила перемир’я. 4 листопада Ізраїль першим здійснив напад на Газу, в результаті котрого загинуло шість бойовиків Хамасу. Більше того, метою Ізраїлю є не захист власного населення, а намагання усунути від влади Хамас і налаштувати палестинців проти свого уряду. Ні про які зусилля зменшити кількість цивільних жертв не може бути й мови – Ізраїль несе відповідальність за нерозбірливе бомбардування Гази та трьох-річну блокаду, у результаті котрої півтора мільйони палестинців анклаву опинилися на межі гуманітарної катастрофи. 

 Біблейський принцип око за око видається в наш час надзвичайно жорстоким, але безглузді дії Ізраїлю в Газі більше відповідають його новому принципові – око за віко. Після восьми днів бомбардування, 400 загиблих палестинців та 4 ізраїльтян, войовничо налаштований уряд країни наказав розпочати ще й наземне вторгнення, наслідки котрого можуть бути непередбачуваними.

 Скільки б не збільшувалася інтенсивність військових дій, вона не гарантуватиме захисту Ізраїлю від ракетних нападів з боку військового крила Хамасу. Незважаючи на великі руйнування і людські жертви які спричинив Ізраїль, Хамас чинитиме опір й далі та запускатиме ракети, бо цей політичний рух надзвичайно високо цінує жертовність та мучеництво. Конфлікт між двома народами просто неможливо вирішити за допомогою зброї. Ізраїль має спотворену концепцію власної безпеки – він намагається забезпечити її шляхом відмови своїм сусідам навіть елементарної безпеки. Ізраїль не зможе захистити себе тільки застосуванням військової сили – лише шляхом діалогу з Хамасом, який до речі, неодноразово заявляв про свою готовність укласти довгострокове перемир’я на 20, 30 чи навіть 50 років з єврейською державою у її кордонах до війни 1967 року. Ізраїль відмовився від цієї пропозиції так само як він відмовився від мирного плану 2002 року пропонованого Арабською лігою, який все ще розглядається арабськими державами і який включає в себе як поступки так і компроміси.

 Переглядаючи історію Ізраїлю за останні сорок років дуже тяжко утриматися від висновку, що ця країна не перетворилася на державу-ізгой, на чолі котрої стала “горстка цілком безпринципних лідерів”. Держава-ізгой, яка постійно порушує міжнародне право, має зброю масового знищення та практикує тероризм – використовує військову силу проти мирного населення заради досягнення політичних цілей. Те що робить Ізраїль відповідає всім цим критеріям, оскільки його справжня мета не мирне співіснування зі своїми палестинськими сусідами, а військова гегемонія. Протягом своєї історії він продовжує робити помилки, одна за іншою, і кожна нова помилка обертається ще більшим лихом. Політикам, як і всім іншим дозволяється відверто брехати і робити помилки минулого, але настирливо наполягати на їх повторенні не варто. 

 Аві Шлаїм – спеціаліст з міжнародних відносин, професор Оксфордського університету і автор таких книжок, як Залізна стіна: Ізраїль і арабський світ та Йорданський Лев: Життя короля Хусейна в мирі і війні.

Tuesday, August 26th, 2008
2:20 pm
Вадим Штепа. Регіоналізм проти візантійства (переклад)

Осетинська війна зачіпає не лише інтереси конкретних країн, але й фундаментальніші історіко-політічні категорії.  Республіки Південна Осетія і Абхазія, що номінально належать Грузії, фактично є аналогом Чечні, яка також номінально належить РФ.

Проте російська влада до цих пір не бажає визнати, що жорстоке руйнування її військами Грозного - ще в першу війну 1994-96 рр.  - являло собою аналогічну «гуманітарну катастрофу» і «елементи геноциду», як пан Путін описав ситуацію в сьогоднішньому Цхинвалі. Так відкривається дуже глибока внутрішня схожість російського і грузинського режимів, їх схильність до «подвійних стандартів». Інколи стан справ стає навіть абсолютно дзеркальним - так, під час чеченських воєн Росії роль закордонної «Північної Осетії», що надає підтримку своїм одноплемінникам, на території Грузії відігравала населена чеченцями Панкиська ущелина.

«Подвійні стандарти» - це взагалі характерна властивість візантійської імперської політики (символічно, що двоглавий орел спочатку був гербом саме Візантії). Причому вона, на жаль, ще не пішла в історію - але зберігається й сьогодні, і далеко не в одній країні...

Ось МЗС України в своїй заяві називає Південну Осетію «сепаратистським режимом». Але цікаво, що московські «візантійці» вважають «сепаратистським» феноменом саму Україну. «Сепаратизм» - це взагалі термін з імперського лексикону. У цивілізованому світі давно вже прийнято вирішувати проблеми регіонів підвищенням їх громадського самоврядування  - і тоді їх прагнення до «відокремлення» різко спадає. Так, зокрема, поступив свого часу федеральний уряд США з Аляскою, погодившись на те, щоб 90 % її доходів належало самому штатові.

І чи можна в зв'язку з цим називати Україну «проамериканською країною» (як це роблять деякі російські ЗМІ), або навіть просто - демократичною, якщо в цій країні до цих пір немає виборів голів регіонів, а всі вони призначаються президентом? Проте подібне рішення російського керівництва - про відміну губернаторських виборів - обурило  багатьох цілком справедливо як антидемократичне. Знову «подвійні стандарти»?...

Подібна «вертикаль» панує ще в одному уламку Візантійської імперії - Молдові, яка до цих пір не може змиритися з існуванням самоврядного Придністров'я.

Фільм священика Тихона Шевкунова «Загибель імперії. Візантійський урок», показаний на початку цього року по російському телебаченню, вельми точно відобразив психологію влади багатьох пострадянських країн, що все ще живуть в середньовічній імперії. Там домінує унітаризм, догматизм, клерикалізм - а найважливіші політичні рішення приймаються вузьким колом «придворних». Отже «православні» Грузія, Україна, Молдова мало чим відрізняються від нинішньої Росії. Хоча вони й риторично змагаються в тому, де «більше демократії» ...

 Втім, і деякі російські правозахисники, начебто далекі від такого світогляду, також нині виступають з «державницькими» заявами про неприпустимість втручання в справи іншої країни. Але вони чомусь не заявляли нічого подібного у випадках з Югославією і з Іраком! Що ж, схоже, ті ж візантійські «подвійні стандарти» уразили й їх...

Президент Буш також висловлює підтримку «територіальної цілісності Грузії». А як щодо територіальної цілісності Сербії? Але взагалі особливо цікаво - на  чиїй стороні був би цей республіканець в епоху боротьби Штатів за незалежність від Британської імперії?

Схоже, «тисячолітня імперія» Візантія своєю політичною специфікою вплинула і на західний світ... Проте сьогодні він нестримно трансформується. Відносно недавно у видавництві університету Вісконсіна вийшов дуже детальний двотомник «Regionalism in the Age of Globalism», упорядкований американськими і німецькими авторами. Там на широкому глобальному матеріалі розглядається сучасна специфіка регіонів - як тих чи інших етнокультурних спільностей, що відрізняються від «титульних» імперій. Проте регионалізм (на відміну від імперського ярлика «сепаратизму») не означає їх самоцільне «відокремлення». Але він передбачає саме інтегральну функцію, хоч і альтернативну, - налагодження між самими регіонами (малими республіками) прямих рівноправних зв'язків. І цей проект вже інтенсивно розвивається в ЄС - де з'явилися десятки «єврорегіонів», де діє програма «Інтеррег» й інші.

За великим рахунком, це дійсно новий історичний етап, відродження світового культурного різноманіття, що пригнічувалося останніми століттями різними централістськимі режимами. Це і є та «квітуча складність», яку відомий ідеолог візантійства, російський філософ Костянтин Леонтьєв чомусь бачив в імперіях, так схожих одна на одну...

Втім, Південна Осетія і Абхазія мають вельми непряме відношення до цієї глобальної парадигми регіоналізму. Замість встановлення власного громадянства, більшість їх жителів вважали за краще обзавестися російськими паспортами. Тобто - просто перебігти з однієї імперії в іншу. Можливо, РФ дійсно планує таким чином узяти ці території під свою юрисдикцію, розширивши свою «візантійську ойкумену»... Але тоді вже головну відповідь належить дати іншим російським регіонам - від північного Заходу до Далекого Сходу - чи погодяться вони з наростанням цієї імперської всесуміші, чи все ж таки вважатимуть за краще перетворитися із слухняних «провінцій» в самостійні суб'єкти міжнародного права? 

Оригінал статті тут.
Thursday, August 21st, 2008
9:32 am
Sunday, March 4th, 2007
2:36 pm
About LiveJournal.com